Глобальне потепління. Загальна характеристика.

На сьогодні переважна більшість вчених вважає, що причиною глобального потепління є діяльність людини. Також треба розуміти, що потепління — це загальна усереднена тенденція: зміна температур відбувається нерівномірно в залежності від сезону та місцевості. Більше того, інколи в деякі сезони клімат навіть стає холоднішим. Наприклад, в Україні температури у зимовий період зросли значно більше, ніж в літній.

За останню сотню років середня температура повітря над суходолом зросла, як стверджується, більш, ніж на півградуси. За даними доповіді Міжнародної групи експертів з питань зміни клімату, це зростання становить за останні сто років 0,74 ${\displaystyle \pm }$ 0,18 °C

Наукова думка, висловлена Міждержавною групою експертів по зміні клімату (МГЕЗК) ООН, і безпосередньо підтримана національними академіями наук країн «Великої вісімки», полягає в тому, що середня температура на Землі піднялася на 0,7 °C з часу початку промислової революції (з другої половини XVIII століття), і що "велика частка потепління, що спостерігалося в останні 50 років, викликана діяльністю людини "в першу чергу викидом газів, що викликають парниковий ефект, таких як вуглекислий газ (CO₂) і метан (CH₄). Оцінки, отримані по кліматичних моделях, на які посилається МГЕЗК, кажуть, що в XXI столітті середня температура поверхні Землі може підвищитися на величину від 1,1 до 6,4 °C. В окремих регіонах температура може небагато знизитися.

Крім підвищення рівня Світового океану підвищення глобальної температури також призведе до змін в кількості і розподілі атмосферних опадів. У результаті можуть почастішати природні катаклізми, такі як повені, посухи, урагани та інші, знизиться врожай сільськогосподарських культур на постраждалих територіях і підвищиться — в ​​інших зонах (за рахунок збільшення концентрації вуглекислого газу). Потепління продовжитьсяй, імовірно, збільшить частоту і масштаб таких явищ.

Потепління клімату може призвести зміщення ареалів видів до полярних зон і збільшити ймовірність вимирання нечисленних видів — мешканців прибережних зон і островів, чиє існування в наш час знаходиться під загрозою.

Деякі дослідники вважають, що глобальне потепління — це міф, частина науковців відкидає можливість впливу людини на цей процес. Є ті, хто не заперечує факт потепління і допускає його антропогенний характер, але не погоджується з тим, що найнебезпечнішими з впливів на клімат є промислові викиди парникових газів.

Захворюваність населення Кіровоградської області на соціально-небезпечні хвороби

В Кіровоградської області середній показник захворюваності населення на СНХ становив 44,7 випадки на 100 тис. населення та є вищим порівняно з середнім по країні показником (39,9 осіб на 100 тис. населення). Прослідковувалася чітка територіальна диференціація рівнів захворюваності на ці недуги: найвищі показники характерні для центральних районів, а ближче до периферії області ці показники знижуються. Так, за даними Кіровоградського обласного інформаційно-аналітичного центр медичної статистики найвищі показники захворюваності населення на СНХ характерні для Олександрівського (56,7 осіб на 100 тис. населення), Олександрійського (50,4), Новоукраїнського (56,1), Новгородківського (52,8), Компаніївського (52,0), Кіровоградського (54,1), Знам’янського (51,4), Долинського (54,5) та Добровеличківського (47,8) районів. Найнижчі показники характерні для Вільшанського (25,5) та Голованівського (20,9) районів.

Захворюваність населення України на соціально-небезпечні хвороби

В Україні спалах захворюваності на соціально-небезпечні хвороби (СНХ) зафіксовано з початку 1990-х рр. З 2000 р. в країні захворюваність на ці недуги знижується, але залишається високою. У 2000-2005 рр. рівень захворюваності на СНХ знизився з 65,5 до 65,3 випадків на 100 тис. осіб. Більш інтенсивне зниження цього рівня відбулося у 2005-2009 рр. (з 65, 3 до 53,0 осіб на 100 тис. осіб або на 19 %). З 2010 р. темпи зниження цього показника уповільнилися. У 2010-2013 рр. він знизився лише на 9,6 %. Загалом, у 2000-2015 рр. рівень захворюваності на СНХ знизився з 65,5 до 44,0 випадків на кожні 100 тис. осіб або на 32,8 %.

У 2015 р. середній показник захворюваності населення України на СНХ склав 39,9 осіб у розрахунку на 100 тисяч постійного населення. За регіонами України цей показник коливався в межах від 23,5 у Харківській до 63,8 осіб на 100 тис. населення у Дніпропетровській області. Найвищі показники захворюваності населення на СНХ характерні промислово-розвинутим регіонам півдня та сходу: Дніпропетровська (63,8 осіб на 100 тис. населення), Миколаївська (57,1), Одеська (56,8) області, м. Севастополь (59,5). Найнижчий рівень захворюваності на цю групу недуг (від 23,5 до 33,5 осіб на 100 тис. осіб) характерний західним (Закарпатська, Львівська, Тернопільська, Чернівецька) та деяким східним областям країни (Харківська, Сумська). 

Група соціально-небезпечних хвороб

Одним з індикаторів соціального неблагополуччя будь-якого регіону є рівень захворюваності населення на соціально-небезпечні хвороби. До цієї групи хвороб найчастіше відносять туберкульоз, ВІЛ-інфекцію, СНІД, венеричні хвороби, алкоголізм, наркоманію, токсикоманію тощо. Рівень захворюваності населення на ці хвороби в будь-якій країні залежить від рівня соціально-економічного розвитку, рівня добробуту та санітарної культури населення. В Україні підвищення рівнів захворюваності населення на соціально-небезпечні хвороби відбулося з початку 1990-х рр., коли соціально-економічна криза, погіршення добробуту, стреси, незбалансоване харчування, забруднення повітря, води і продуктів харчування погіршили імунітет багатьох людей. І нині, на відміну від високорозвинених країн світу, де рівень забезпеченості елементарних базових потреб дуже високий і у населення виникають потреби, породжені розвитком цивілізації (духовні потреби, потреби в оздоровленні, забезпеченні інформацією, відпочинку тощо), в Україні низький рівень добробуту більшості населення дозволяє задовольняти лише базові потреби. Неможливість реалізувати духовні потреби, потреби у самореалізації, у оздоровленні та відпочинку призводять до наростання незадоволення власним життям, наслідком чого є поширення соціально-негативних явищ (алкоголізм, наркоманія, злочинність, аморальний спосіб життя тощо), які часто призводять до спалаху соціально-небезпечних хвороб.